З початком повномасштабного вторгнення багато працівників, студентів та випускників НУВГП, як і пересічних громадян, українських патріотів стали на захист Батьківщини.

Серед  захисників з перших днів війни був і старший викладач  кафедри розробки родовищ та видобування корисних копалин НУВГП Василь Семенюк. Про свою військову долю ми попросили розповісти Василя Володимировича Семенюка.

Василю Володимировичу, як  для Вас розпочався ранок 24 лютого 2022 року?

Ранок 24 лютого розпочався із телефонного дзвінка брата Івана, який на той час разом із дружиною та сином жили в Дніпрі. Він  повідомив, що розпочалася війна. Хоча я вже це й сам знав. Бо ж прокинулися ми з дружиною від вибухів ракет, що  вдарили по Рівному у тому числі.

На наступний день я разом із двома меншими братами  - Іваном та Богданом -  а нас взагалі у сім’ї  восьмеро (маю 2 сестри та 5 братів), після звістки про вторгнення  росіян, не вагаючись відразу вирішили іти до Острозького військкомату, щоб поповнити лави захисників на передовій.  Я  після  навчання в університеті рік служив в армії. Курс молодого бійця (а це було у жовтні-грудні 2016 році) проходив в 169-му навчальному центрі «Десна» імені князя Ярослава Мудрого, що на Чернігівщині. Тут засвоїв навики володіння стрілецькою зброєю:  АК-74, ПМ, ПКТ, ПКВТ, вивчив  її тактико-технічні характеристики, навчився застосовувати боєприпаси, ручні гранати та гранатомети, а також броньовану техніку піхоти, типу БТР (бронетранспортери) та БМП (бойові машини піхоти). Також отримав навики  стрільби з гранатомету типу РПГ-7В, опанував саперну  справу та тактичну  медицину. Здобув спеціальність «оператор-навідник БМП-2». Взагалі, отриманий досвід в даному навчальному центрі і дав основну базу поводження себе як  зі зброєю, так і в умовах,  наближених до бойових на той час. А головне:  займатися і самоосвітою та не лінуватися, бо не знаєш, що тобі дійсно стане у нагоді  в житті. У військовому  навчальному центрі пропонували залишитися інструктором для молодих бійців  з присвоєнням  звання сержанта. Проте на той час вирішив повернутися, як і планував, до навчання в аспірантурі та викладацької діяльності після закінчення військової служби. Тому відмовився від пропозиції. Після КМБ проходив подальшу службу чомусь не за отриманими навиками (таке в армії буває), а для мене новими  - у ПВО (протиповітряна оборона) на Одещині у  14 радіотехнічній бригаді імені Б. Хмельницького повітряного командування "Південь" Повітряних Сил Збройних Сил України, де займалися охороною південного повітряного простору України. Там оволодів навиками роботи оператора РЛС 79К6 «Пелікан» (сучасна радіолокаційна станція для виявлення повітряних цілей українського виробництва). Тож був знайомий із військовою справою. Брати мої теж проходили військову службу: Іван в окремому президентському полку м. Київ, Богдан – у НГУ (Національна гвардія України). А наймолодший із нас  – Петро  зараз  ще служить у НГУ на Вінниччині. Петро перебував у складі своєї бригади на Київщині довгий час, там і виконував  свої бойові завдання із початку війни до осені. Нині перебуває на службі в одній із частин Вінниччини.  Взагалі  з моєї  сім’ї  після 24 лютого нас четверо служить у ЗСУ.

Спершу, з 24 лютого, після розподілу, нас відправили забезпечувати локальну  оборону  Острога, адже  відразу на фронт забирали  військових  з найбільш необхідними спеціальностями: артилеристи, мінометники, танкісти, а також тих, хто мав бойовий досвід (учасники АТО). Вже десь аж у травні мене із двома братами (Іваном та Богданом) розподілили до одного взводу, яким доукомплектовували стрілецьку роту в 14-тій окремій механізованій бригаді ім. князя Романа Великого, що на Волині, де ми і проходили двомісячне бойове злагодження в складі стрілецького батальйону.  Вчилися вести піхотні бої, зачистку будівель, поводитися при мінній небезпеці, маскуватися, облаштовувати бліндажі, володіти навичками самооборони, вивчали тактичну медицину, здійснювали  розвідку, вели бойове патрулювання, проводили навчання на полігоні (стрільби, кидання гранат, робота групами, взводами, ротами, виявлення противника та знищення ворожих цілей). Кожен займав свої посади у взводі, я ж був кулеметником, тому моїм товаришем став надійний РПК (ручний кулемет Калашникова), за яким треба було доглядати та тримати у чистоті, щоб тебе не підвів у бою та не заклинив. Наперед скажу, він так і не підводив мене ні разу та був точним. Наш командир роти досить молодий - лише 23 роки, проте вже з бойовим досвідом, що було дуже важливо. Адже багато чого навчив нас такого, що в умовах, наближених до бойових, ми б і не знали. До речі, сам він родом із Славути, що на Хмельниччині.

Вже в середині липня я з братами у складі батальйону цієї ж  бригади  вирушили на бойові позиції поблизу  селища Берестове Донецької області. Кілька днів займалися облаштуванням бліндажів та вогневих позицій на окопах під обстрілами. Далі відбувся штурм самого села. Наша рота, яка штурмувала село, зазнала чималих втрат як 200-тими, так і 300-тими, хоча вдалося закріпитися на початку села, зайняти позиції, знищити чималу кількість піхоти противника та кілька одиниць техніки.  Нас з братами та іншими бойовими побратимами у складі взводу «кинули» на підкріплення.  Один брат (Іван) на другий день вже нашого перебування в селі під час боїв отримав наскрізне кульове поранення ноги, другий (Богдан) – численні осколкові поранення на четвертий день в обід від мінометного обстрілу. Мене поранили на четвертий день боїв вночі: сім наскрізних кульових поранень: у руки, ліву ногу вище коліна та праве стегно. Був в бронежилеті, тому тулуб не постраждав. Добре, що кулі артерій ніде не зачепили. Рани у братів не були небезпечними для життя та не заважали пересуватися самостійно, не кажучи про мене. До слова, до свого поранення, я брата Івана евакуйовував з місця бою до безпечної, так званої, «зеленої зони», а іншому  братові – Богдану, надавав першу домедичну допомогу та займався супроводом до місця евакуації на край села, де забирала техніка поранених та полеглих з села до безпечної території.

Всіх нас було швидко евакуйовано  спочатку в Бахмут, де було надано першу медичну допомогу, потім у Дніпро, а далі евакуаційними потягами кого куди. Мені пощастило: мене  відправили в Рівне, як і Богдана. А брата Івана в Луцьк.

Як було із військовим забезпеченням на позиціях?

Я скажу так: хто хотів – той особисто для себе підготувався. Дуже важливо для піхоти як виявилося мати стрілецьку зброю з каліматором або прицілом, це значно спрощує як і спостереження за противником, так і його знищення. Адже ми були стрілецьким батальйоном, а не мотострілецьким. Наприклад, каски та бронежилети у нас були  за стандартами НАТО -  найміцніші (захист 6+, видавали все у частині, де проходили злагодження).  Волонтери передавали дрони та прилади нічного бачення. Так, на жаль, у  ворога  в артилерії та мінометах була перевага. Тому і снарядів  80-го, 120-го та 152-го калібрів  він не жалів та сипав ними відразу десятком. А ще і танк  гатив з під’їзду села, який був у  зоні нашої недосяжності. Проте  нас добре прикривала авіація   та артилерія. Але все ж таки техніки і живої сили було у нас недостатньо. 

Дивно,  дехто із супротивника навіть будь-якого особистого захисту не мав. Того і полягло їх там чимало.

Тактику ворог використовував стандартну, як на мене: спершу масивний артобстріл.  За ним – мінометний. Далі  йшли малі  штурмові  групи   противника. Інколи виходили невеликими групами, для того, щоб виманити нас побільше із погребів, бо чергували по черзі і не має такої необхідності «палитися» на поверхні. Наша «пташка» їх сікла і передавала нам інформацію про наближення ворога, вони це знали і завдавали мінометного чи артобстрілу. Ворожі навідники могли підкрастися досить близько, щоб корегувати вогонь, але інколи недовго жили, ми їх виявляли і знищували або змушували відходити.  Часом ближні бої йшли на відстані кількох метрів. Одного дня був дуже затяжний та тяжкий бій, який тривав зі сходом сонця (перші наші втрати в той день, працював ворожий танк по наших позиціях) до  самого вечора (цілий день стрілковий бій, мінометні обстріли та артудари). В той день було чимало втрат з обох сторін, противник довго оговтувався після цього, по ходу, втрат ми їм завдали набагато більших. Так, пам’ятаю, останній бій, у якому я був поранений. Ворог зненацька вночі підкрався з обох сторін до нашого спостережного пункту, на якому ніс чергування, хоча до цього таких дій не робив. Ми були оснащені тепловізорами та перешкоджали наближення противника. Невдале місце спостереження вибране без моєї присутності та необачність побратима зіграло зі мною такий злий жарт. Я якраз в той вечір займався супроводом свого брата до місця евакуації, де нас застав обстріл та ще один бій, в якому знищив ворожого корегувальника міномета, який влучно «насипав» по нашій будівлі на краю села, де я з братом та ще кількома побратимами знаходився в очікуванні на евакуацію. Тому до своїх повернувся в темну пору і займав позицію спостереження не оглянувши її за світлу пору (де «сліпі» зони обзору, місця для ведення вогню). Поки вів бій з одного напрямку, то з іншого отримав кілька черг з автомата. Добре, що побратими вчасно прибули на допомогу, відігнали противника, надали домедичну допомогу та евакуювали. Дуже підкосила висока інтенсивність ворога. Хоча кожен день нам надходило підкріплення. На другий день після мого поранення надійшов наказ від командування відступати  для зміни тактики дій.

Як зараз почуваєтеся, чи завершили реабілітацію? Які  подальші плани? 

Продовжую реабілітацію. Вона ще буде довга. Вже пройшло пів року, а ходити важко. Праву ногу та ліву кисть руки частково не відчуваю, часті болі. Функціональність повністю не відновлена. Права рука ще досі гоїться, був складний відкритий вогнепальний подвійний перелом ліктевої кістки. Хоча функціональність поступово відновлюється  краще, ніж у кисті лівої руки.  Після поранень, в Рівненській обласній лікарні  переніс кілька операцій, у т.ч. з пересадки шкіри. Прийшлося брати і латати, як мішок, великі вихідні отвори були на правій нозі. Місяць був лежачим. Разом із дружиною заново розпочинав ходити, вона щодня була поруч біля мене, моя опора та підтримка. Дуже її люблю та дуже вдячний, що підтримувала мене у такий важкий період.  Дякувати Богу, лікарям, друзям, родичам та знайомим,  мені вже набагато краще. У лікарні було все необхідне забезпечення. Лікарі кваліфіковані, надали всю необхідну допомогу. Приходило багато волонтерів, допомагали небайдужі, відвідували мене і колеги з роботи, постійно переживали за мене та допомагали. Досі питають за мій стан здоров’я та за самопочуття.  Я всім їм дуже вдячний. Зараз  досі продовжую реабілітацію, збираю документи на ЛКК і МСЕК, паралельно планую продовжувати навчання в аспірантурі. Та й місце викладача за мною залишається на кафедрі. Тож буду продовжувати викладати після звільнення з лав ЗСУ, оскільки, як піхотинець, втратив через поранення свою мобільність та боєздатність, яка була раніше і яка необхідна, щоб якнайдовше бути в строю. До слова, брати, одужавши, з вересня тримають військовий стрій на Харківському напрямку та виконують далі бойові завдання на небезпечних ділянках фронту. Перемога за нами!

Розмовляла Наталія Пархомчук