З початком повномасштабного вторгнення росії  на нашу територію багато  студентів, співробітників та випускників НУВГП стали  на захист Батьківщини.  Серед захисників  пліч-о-пліч з побратимами  став захищати суверенну та недоторкану територію України і Максим Міськов – наш випускник, старший лейтенант.  Про те, як доля привела його на фронт,  ми і попросили розповісти військового.

Максиме, на яку саме спеціальність пав Ваш вибір в університеті й чому саме вона?

Коли я вступав до НУВГП 2011 року, я вагався між спеціальністю «Промислове та цивільне будівництво» і «Водогосподарське та природоохоронне будівництво». Мені здалося, та й порадили знайомі хлопці, що навчатися на водогосподарському та природоохоронному будівництві буде легше. Тож згодом зупинився саме на цій спеціальності.

Як пройшли  студентське роки: з користю та цікавістю?

Під час мого навчання відбувалося багато подій. По-перше, аби бути ближче до молоді, проводити для себе цікаво час і з гумором, я приєднався до студентської театральної організації «Шатун». Мені подобалося і подобається   моделювання різних життєвих ситуацій та пошук виходу з них,  контакт з глядачем. Окрім того, я вважаю себе активною та  креативною людиною. Тож позанавчальне творче студентське  життя було по мені. І був я членом театрального товариства до 2020 року, навіть після закінчення закладу.  По-друге: моя життєва позиція. В 2013 році, восени, я  брав  участь у «Євромайдані». Адже для себе вирішив:  вистачить терпіти цю владу, корупцію, свавілля, а також проросійський вектор політики. До слова, саме того року я вступив паралельно і на навчання  до  військової  кафедри, де і отримав звання «Молодший лейтенант».

А як щодо військової кар’єри? Коли вона розпочалась?

Після закінчення магістратури я працював майже два роки лаборантом на кафедрі автоматизації, електротехнічних та комп’ютерно-інтегрованих технологій ННІАКОТ. У цей же час подав документи до вищого військового керівництва  щодо  отримання посади командира інженерно-саперного взводу. Зі своєї військової частини отримав відношення про схвалення мене на цій військовій посаді. На відповідь очікував рік і два місяці. Як отримав позитивну відповідь, звільнився з посади лаборанта та поїхав відразу  до своєї військової частини. Тут підписав п’ятирічний контракт. Це було 2018 року. Потім відрядження у зону ООС: пів року, п’ятнадцять місяців... Крайня ротація  - з 16 січня 2022 року.

Де застала Вас війна?

24 лютого 2022 року я виконував свої бойові завдання на Сході. Перші два тижні війни наша група  займалася виявленням ДРГ  на Луганщині. Далі виконували військові обов’язки  згідно з присягою на  нулі... На жаль, мій  особовий склад було   розбито,  а мене поранено. Згодом – шпиталь у Лисичанську, лікарня у Дніпрі. Свою ротацію я добув із пораненням. Повернувся до Бахмуту  аби опізнати тіла побратимів. Чотири  дні прожив у морзі Бахмута. Тоді це ще було місто, а не руїни. Супроводжував тіла  загиблих до своєї військової частини. Тут вже відбулися похорони. Ніч  вдома переночував – і назад, на передову в Донецьку область, куди повернувся своїм власним транспортом. Далі на мене очікував блок-пост на Луганщині біля Золотого, де я пробув десять днів до ротації, та перемістився до іншого міста. А ще через деякий час надійшов наказ вивести свій особовий  склад із   зони чергування на Луганщині.

З першого травня 2022 року я призначений  на посаду командира взводу у військовій  частині  Західної України.  Тут навчаю мобілізованих усьому, що  сам знаю: тактика, військові дії, розбір автомата, просування тощо. Хочу зазначити, що не треба нам усім недооцінювати ворога, ворог теж хитрий, а його особовий склад – теж люди, які так само  не хочуть помирати  і  щодня готуються до протидій нашим військам. Так, у перші місяці війни нам протистояли мобілізовані з Луганщини та Донеччини, згодом частина з яких – полонені.  Як вони   самі пояснювали –  стали заручниками обставин – або куля від вагнерівців, що йшли позаду них, або  передова. Тож такі групи мобілізованих і кидали нам  на нуль.

Хоч у наш воєнний час це трохи дивно і невизначено звучить, але хочеться запитати про плани на майбутнє. Адже всі ми люди і живемо майбутнім і  маємо особисті  плани.

Зараз я вдруге вступив до університету і здобуваю другу вищу освіту за спеціальністю  психолога, аби в подальшому лікувати людей з посттравматичним синдромом.  Адже тих, хто вже потребує та потребуватиме такого лікування, є дуже  багато. Що стосується військової кар’єри, то після закінчення війни хочу перейти  до більш спокійного, цивільного життя.

P.S. Максима Міськова  нагороджено  державною нагородою  - медаллю  «Захисник Вітчизни»   за виявлені у захисті державних інтересів особисті мужність і відвагу, зміцнення обороноздатності та безпеки України.

Розмовляла
Наталія ПАРХОМЧУК