Впродовж кількох років  в НУВГП  можуть безкоштовно навчатися військові, учасники  бойових дій та члени  їх сімей. Така можливість з’явилася завдяки  програмі уряду України. В подальшому вища  освіта дозволить їм   легше адаптуватися до цивільного життя.

Тож ця історія про нашу студентку,  військову медикиню Оксану Бондар. Зараз Оксана Віталіївна навчається на магістратурі за освітньою програмою «Фізична терапія, ерготерапія»  в ННІОЗ.

Оксано Віталіївно, розкажіть, будь ласка, як життєвий шлях привів Вас до ЗСУ?

Після закінчення Шепетівського медучилища , де здобула спеціальність «медична сестра» я працювала 2001-2013 р.р. в сільському  фельдшерсько-акушерському пункті Теофіпольського району, звідки  родом. З 2013 по 2017 маніпуляційною та палатною медсестрою  втеофіпольській центральній лікарні . Після початку АТО у 2014 році стала задумуватися над тим,  щоб надавати медичну допомогу нашим військовим на передовій. Адже хтось мав і цю роботу виконувати. Поговорила з мамою, адже мала на той час неповнолітнього сина, і вирішила. Хоча і рідні відмовляли мене, у лютому 2017 року підписала контракт із ЗСУ  і зайняла посаду санітарного інструктора роти.

Направили мене  до механізованої бригади у м. Яворів, що перебуває у складі оперативного командування «Захід». Пройшла місячне навчання на медика тактичної медицини. До слова, ця спеціальність  раніше називалася санітарний інструктор, а теперішня  назва з’явилася у складі військово-облікових  тільки у 2018 році.  Бойовий медик - це не зовсім «цивільний» медик.  Важливо зрозуміти відмінність між домедичною допомогою для цивільних і для військових. У першому випадку — це менший ризик, коли ти покладаєш подальшу  відповідальність безпосередньо  на медиків, що прибувають на місце події. Натомість домедична допомога військовим відбувається в умовах бойових дій, саме тому її і називають тактичною. Від того, як бойовий медик надасть таку допомогу, залежить життя бійця. Звісно моя медична база знань і досвід – це важливо. Але в бойових умовах своя специфіка надання першої невідкладної допомоги. Це і нестерильні умови, загроза для життя – не знаєш коли і з яким пораненим матимеш справу,  вміння якісно накладати турнікети, тиснучі пов’язки, проводити тампонаду рани, оклюзивну наліпку при  пораненні грудної клітини,  допомога  при травмах голови, живота, правильна евакуація на вищий рівень надання допомоги, передача змісту проведених тобою маніпуляцій.

Пам’ятаєте своє перше бойове чергування? З чого починалося?

З 2017 року я розпочала виконувати  свої  обв’язки у Золотому на Луганщині. Далі була Оленівка, Нью-Йорк, Тарамчук Донецької області.  Пройшла шість ротацій. Коли прибували на ППД частини, проходили бойові злагодження. Важливе місце займало навчання військових тактичної медицини, само- і взаємодопомозі.  Мала кілька позивних, які час від часу змінювалися. На початку служби – «пілюля». Як підстриглася коротко , то стала  «Сержант  Джейн». А коли  командир застав мене за печивом, назвав «Мишка  Віталіївна». Було і таке.

Будь-яка війна — це щоденне змагання зі смертю. Успіх захисників залежить не тільки від їхнього бойового вишколу та досвіду, а й від рівня медичної підготовки. Вміння надати самодопомогу — це база. Сама я теж вчилася. Вчилася воювати.

Початок війни  24 лютого  застав мене у Новозванівці Луганської області. Згодом батальйон виконував бойові завдання в напрямку м. Попасна, м. Покровське, м. Бахмут. 15 травня отримала контузію під Покровськом. Наш медичний пункт евакуював мене  у Бахмут, проте і там було неспокійно. Саме під час передачі чули «приходи» ракет з авіації. Далі  мене евакуювали у Павлоград  Дніпропетровської області, де пролікувалася два тижні.  Згодом місяць лежала у психо-невролонгічному відділенні м.Дніпро. Таблетки, уколи, крапельниці, розмови з психологом... Наче стало трішки легше.   А ось дорогою «додому» на ППД частини знову «накривало». Всі події стоять перед очима, не відпускають, наче я увесь час там.

Зараз продовжуєте службу  в ЗСУ? Побратими ?

Так, знаходжуся на ППД у Яворові. Паралельно приймаю лікування. З моїх побратимів ( а було у роті біля 85 чоловік) можна перерахувати на пальцях,  скільки залишилось живих і поранених. Частину перекинуто в інші підрозділи. Багато хлопців загинуло, багато вважаються зниклими  безвісти... У тому числі і мій  командир, якого я знала ще сержантом. Загинув і  молодший лейтенант,  який згодом виконував обов’язки командира... Це саме важче, коли спілкуєшся, жартуєш, знаходишся поряд стільки часу і воюєш разом з людьми, які стали для мене не просто побратимами, а  моїми рідними, моєю сім’єю і в одну мить усвідомлюєш, що їх більше ніколи не побачиш, не обіймеш, що втратила їх назавжди. Прошу і молю Бога, щоб завжди давав шанс на життя. Так, це важко, особливо тим, у кого  була ампутація кінцівок. Але  тебе мають змогу обійняти рідні, друзі. А ще потрібно стати дуже сильним психологічно, прийняти це, не соромитись просити допомогу і жити далі. Щоб майбутнє покоління  мало змогу спілкуватися з Героями і брати з них приклад у житті.

Яка Ваша мрія?

Сама перша мрія така, як у всіх – Перемога.  Далі, у мирному житті, планую продовжити працювати у реабілітаційному центрі реабілітологом. Сина потрібно вивчити. Зараз він на другому  курсі у Львівській національній академії  сухопутних військ. А ще є  велике бажання удочерити дівчинку. Говорила зі своїми рідними - вони не проти. Особливо важлива була думка сина. Завжди мріяла ще про доцю.  Після усього побаченого, скільки дітей залишилося без батьків, загубилися по Україні і світу... Не можу стояти осторонь. Хочу щось ще зробити важливе у своєму житті.

Розмовляла Наталія ПАРХОМЧУК