1971 - 2023
Випускник Рівненського технічного фахового коледжу НУВГП. (14.05.1971-28.04.2023) Усач В.В. народився в селі Метків Городоцької сільській громади Рівненського району Рівненської області 14 травня 1971р. Валерій Володимирович здобував освіту в коледжі за професією «Апаратник» в період 1986-1989рр. Навчався в групі № 13. Класним керівником групи була Зелінська Любов Іванівна, майстром виробничого навчання Рогашевський Микола Сергійович. Зелінська сказала Л.І.: «Усач Валерій був активним, щирим та чуйним учнем. Пригадую, що під час групових похлдів він ставив намет, розпалював вогнище, варив куліш і все в нього виходило завзято, весело, швидко і якісно. Завжди перший приходив на допомогу та не був байдужим до людей». Після навчання в коледжі Усач Валерій проходив військову строкову службу, після якої реалізував свою мрію – бути слюсарем. З вересня 2013р. працював слюсарем ремонту устаткування котельнь та пило підготовчих цехів компанії ТОВ «Рівнетеплоенерго». Вільний час присвячував роботі та відпочинку на дачі. «Приходив з роботи додому та збирався на дачу, бо ж треба все зробити там. Іноді казав, що дуже втомився. Казала відпочинь, але ж – ні, чоловік рвався до роботи, якої на дачі завжди вистачає. Валерій вмів робити все, мав “золоті руки”. До всього мав хист, старався і так все в нього гарно виходило, якщо просили допомоги, то чоловік ніколи нікому не відмовляв. Іноді, навіть, ображалася, бо ж допомогти іншому для нього було важливіше, ніж зробити щось в дома. Такий був чуйний до чужих потреб та надзвичайно добрий», – розповіла дружина Валерія Наталія. Подружжя Усачів Валерія та Наталії виростило й виховувало двох діток – сина та дочку, які вже батькам подарували онуків. З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну пішов добровольцем до лав ЗСУ, щоб стати на захист незалежності та територіальної цілісності нашої країни. Спочатку Усача В.В. не взяли, сказавши, що дуже багато охочих, але поставили в резервний список. Через деякий час він пішов знову, тоді сказали чекати, коли зателефонують. 28 квітня 2022р. такий дзвінок пролунав з військомату. Військове навчання проходив на Львівщині, після якого був переведений на Запоріжжя. Дружина Наталія Усача Валерія сказала: «Чоловік телефоном багато не розповідав. Зрозуміла одне, що було йому там по-різному, дуже тягнуло додому, надзвичайно хотів повернутися. Кілька місяців їх військовий підрозділ був на так званому “нулі”, потім відбулася ротація та їх змінили інші військові підрозділи. Але оскільки чоловік був у штурмовій бригаді, то навчання тривало постійно. У п’ятницю 28 квітня, рівно через рік як мій Валерій пішов на війну, близько о 12:00 чоловік зателефонував, сказав, що перерва у військових тренуваннях, що важко, але настрій маю бойовий та хороший. Домовилися ще ввечері здзвонитися та переговорити. А вже по обіді мені зателефонували і сказали, що Валерія немає…». Усач В.В. помер 28 квітня 2023р. у лікарні Запоріжжя від зупинки серця в результаті отриманих важких поранень на полі бою. Похований на «Алеї слави», кладовище «Нове» в Рівному. Пан Третяк, мер Рівного, О.В. написав: «Добре серце нашого захисника, старшого солдата Збройних сил України не витримало й зупинилося». Похоронений на «Алеї слави», кладовище «Нове» в Рівному. Під час чину похорону священник сказав: «Час буде лікувати, але, напевно, ніколи не загоїть рани наших сердець через полеглих українських Героїв». ТОВ «Рівнетеплоенерго» на своїй сторінці написало: «Пішов з життя наш колега, який працював слюсарем на підприємстві, був солдатом ЗСУ Усач Валерій Володимирович. Рік Усач Валерій захищав Україну. Однак серце не витримало й зупинилося на 51 році життя. Він був щирою і веселою людиною, хорошим і надійним колегою на роботі. Сумуємо та висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким. Пам’ятаємо тих, хто зупинив ворога і захистив нашу Україну!». Траурний кортеж з тілом солдата ЗСУ Валерія Усача зупинився біля підприємства ТОВ «Рівнетеплоенерго», аби колеги могли віддати останню шану Герою. Він працював тут слюсарем майже десять років. Рішенням міської ради Усачу В.В. присвоєно звання «Почесний громадянин міста Рівного» № 3611 від 10 серпня 2023р
1994 - 2022
Усик Ігор народився 3 січня 1994 року в с. Рясники Рівненського району (до 2021 р. – Гощанського району). Навчався в Рясницькій загальноосвітній школі. З 2011 по 2016 роки навчався в Національному університеті водного господарства та природокористування, після закінчення якого працював майстром АТ «Рівнегаз». З 2018 року ніс службу в ЗСУ на контрактній основі.Начальник групи живучості 48 арсеналу, старший лейтенант Збройних сил України. Загинув у перший день війни, 24 лютого 2022 р., у м. Калинівці на Вінниччині. Похований в с. Рясники. В Ігоря Усика залишились батько, мати та брат. Указом Президента України від 4 березня 2022 року № 105/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старшого лейтенанта Усика Ігоря Олеговича нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
2001 - 2023
Випускник Костопільського будівельно-технологічного фахового коледжу НУВГП. Фаліковський Владислав народився 14.07.2001р. в м. Костопіль . Після закінчення 9-го класу, протягом 2017 – 2020 рр. навчався у ВСП «Костопільський будівельно-технологічний фаховий коледж НУВГП» за спеціальністю ««Штукатур, лицювальник-плиточник, маляр». Після закінчення навчання в коледжі був призваний на строкову військову службу в Національну гвардію України в м. Запоріжжя. З перших днів повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну Влад став на захист незалежності та територіальної цілісності нашої Батьківщини. Він був дуже добрий, наполегливий, веселий, хоробрий, займався спортом, старався усім допомогти. Однак його життя обірвалося в 21 рік…Владислав загинув 30 січня 2023р. поблизу н.п. Новоданилівка Запорізької області, рятуючи пораненого побратима під час масованого обстрілу. Наш зовсім юний Захисник віддав своє життя за Україну та її майбутнє. У загиблого залишились батьки, двоє братів і кохана дівчина
1974 - 2024
Випускник Рівненського технічного фахового коледжу НУВГП. Федоров О.В. народився 5 жовтня 1974р. в місті Рівному. Навчався у Рівненській школі. Федоров Олег здобував освіту в коледжі за професією «Слюсар по ремонту апаратурного обладнання» в період 1990-1993рр. Отримав диплом ІV розряду. Майстром виробничого навчання був Малярчук Анатолій Володимирович. Викладач зарубіжної літератури Назаренко Людмила Михайлівна сказала: «Федоров Олег навчався добре, був старанним, грамотним та ерудованим учнем. Одногрупники називали його “Професор”, бо був зосередженим, дисциплінованим, мав гарні знання з предметів та всім допомагав. Навіки слава українському воїну». Після навчання Олег В’ячеславович був призваний на строкову службу, де служив зв’язківцем. Працював у комунальних підприємствах міста Рівного: «Рівневодоканалі», «Рівнеелектроавтотранс». Був працівником з благоустрою у Комунальному підприємстві «Спецкомбінат-ритуальна служба» більше 10 років. «Відданий, порядний, відповідальний працівник. Роботу мав не легку, але Федоров Олег ніколи не рахувався зі своїм часом. Завжди вислухає, допоможе, підкаже», – сказав колишній директор КП «Спецкомбінат-ритуальна служба» Микола Миколайович Володько. Пані Ірина, колега Олега, розповіла: «Він був надзвичайно відповідальною та інтелектуальною людиною. Ніколи не відмовляв у допомозі, на нього завжди можна було покластися. Мав чудову пам'ять: знав напам’ять усі мобільні телефони, не забував жодного дня народження і завжди вітав колег. Батьки Олега давно померли, згодом поховав і брата. Ці події дуже вплинули на чоловіка, він закрився у собі. Власних дітей не мав, але виховував трьох прийомних доньок, яким віддавав всю батьківську любов і турботу. Олег дуже ретельно виконував свої обов’язки, нам його дуже не вистачає». У березні 2023р. Федоров Олег отримав повістку, навіть на мить не завагався, сказавши: «Як же я не піду? Хіба ж так можна?». «Йому було не просто, але чи може бути просто на війні…? Намагалися про військові події не говорити по телефону. Обставини такі, що краще не треба. Олег дуже хотів повернутися додому. Він неймовірно чекав завершення війни, щоб приїхати в місто Рівне, хоч принаймні у відпустку», – розповіла пані Марина, двоюрідна сестра Олега. Федоров О.В. загинув 28 квітня 2024р. на Луганщині, виконуючи бойове завдання. Похований на кладовищі «Нове» «Алея Героїв» міста Рівного.
1986 - 2026
Випускник Рівненського технічного фахового коледжу НУВГП. Федорук О.В. народився 18 лютого 1986р. в селі Бочаниця Гощанського району Рівненської області. Навчався в Бочанській загальноосвітній школі. Олександра Віталійович навчався в коледжі за професією «Електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування» в період 2003-2004рр. у групі №22. Отримав диплом ІІІ розряду. Майстром виробничого навчання був Горпинич Леонід Степанович, який сказав: «Федорук Олександр – мій учень, він навчався добре, товаришував з одногрупниками, був ввічливим та розважливим юнаком». У 2008р. Федорук Олександр створив сім’ю, де народилося двоє дітей – донька та син. З 2011р. проживав в селі Сапожин Рівненського району Рівненської області. Працював у КП «Рівнеелектроавтотранс», а потім поїхав на заробітки за кордон. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну повернувся додому. Олександр Віталійович у лютому 2023р. добровільно вступив до лав ЗСУ. Боронив незалежність Батьківщини у найгарячіших зонах бойового зіткнення: Бахмут, Торецьк, Часовий Яр – близько 220 днів був на позиціях. Відзначений нагородами: нагрудний знак «Золотий хрест» та «Хрест хоробрих» головнокомандувача ЗСУ, орден «За мужність» ІІІ ступеня, медаль «Ветеран війни – учасник бойових дій», «За поранення», «За вірність українському народу» та «За службу». Федорук О.В. загинув 10 березня 2026р. під час виконання бойового завдання на Донеччині. Певний час вважався зниклим безвісти. Лише за збігом профілю ДНК вдалося встановити особу. Похований в селі Сапожин Рівненського району Рівненської області 1 квітня 2026р. Корецька міська рада написала: «Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким, друзям і побратимам загиблого захисника. Розділяємо біль непоправної втрати та схиляємо голови в глибокій скорботі. Він назавжди залишиться у пам'яті всіх, хто його знав добрим, щирим, працьовитим, завжди готовим прийти на допомогу, вірним другом, побратимом та водночас мужнім героєм України».
1991 - 2023
Випускник Рівненського технічного фахового коледжу НУВГП. Федчук П.П. навчався в коледжі за професією «Електромеханік торговельного та холодильного устаткування» в період 2006-2007рр. в групі №1. Отримав диплом ІІІ розряду. Майстром виробничого навчання був Максимчук Василь Філімонович, який сказав: «Павло був дисциплінованим та ввічливим учнем, мав добрі відгуки від викладачів освітнього закладу». Після навчання в коледжі Федчук Павло проходив строкову службу в Києві у внутрішніх військах. «Павло 25 лютого 2022р. добровільно пішов у військомат. Перші місяці війни служив в Рівному, охороняв важливі об’єкти. Син ніколи не скаржився, а тут зателефонував і розказав… Виявилося, що він з побратимами відвозили з моргу тіло Назара Небожинського. Це справило на нього таке враження, що він разом з хлопцями добровільно написали рапорти, щоб їх перевели в зону бойових дій. Так, мій Павлик, потрапив у зону активних бойових дій: Бахмут, Соледар, тільки в Херсоні не був. Гордо носив позивний “Литовець”. Я маю литовське коріння. Коли їздила до рідних у Литву, щоб подякувати за допомогу, привезла їм український прапор з підписами воїнів, які служили разом з Павлом. Запитувала сина, який хотів би подарунок з Литви. А він сказав: “прапор Литви”. І отримав його», – розповіла мати пані Ірина Федчука Павла. Брат Юрій Павла, сказав: «Павло ніколи не опускав руки, завжди шукав позитив у будь-якій ситуації, бачив вихід. Він був надійним, доброзичливим, товариським. Він молодший за мене всього на два роки – це були найщасливіші 31 рік мого життя, поки ми були разом». Батьки, брат Юрій, громадянська дружина Ольга та 10-річний син Савелій просили Павла берегти себе, можливо перевестися в інший підрозділ. Його відповідь завжди була одна: «Цей підрозділ не покину, буду з хлопцями до кінця». Боронив Україну Федчук Павло в складі 14 Окремох механізованої бригади імені князя Романа Великого. Федчук П.П. загинув 13 березня 2023р. поблизу селища Першотравневе Харківського району Харківської області в наслідок артилерійського обстрілу під час виконання бойового завдання. Похований на кладовищі «Нове» «Алея Героїв» міста Рівне. Олександр Віталійович Третяк мер міста Рівне сказав: «Війна не лишила нікого байдужим. Хтось знаходить в собі приховані сили аби плести маскувальні сітки, допомагати іншим, хтось проявляє надзвичайну психологічну стійкість, а хтось бере до рук зброю й з вірою в усе найкраще, що може бути у вільній країні йде на передову боронити свою державу. Саме таким натхненним і сильним воїном був Павло Федчук».
1968 - 2026
Випускник Рівненського технічного фахового коледжу НУВГП. Філімонов В.А. народився 23 січня 1968р. в селі Яцьковичі Рівненського району Рівненської області. Навчався в Березнівському училищі на кравця. Володимир Адамович здобував освіту в коледжі за професією «Слюсар контрольно-вимірювальних приладів і автоматики» в групі №31 у період 1985-1986рр. Отримав диплом ІV розряду. Майстром виробничого навчання був Толочко Олексій Євгенович, класним керівником Якубець Сузана Ізовна. У 1993р. одружився та оселився у Костополі. Працював на місцевих підприємствах, їздив на заробітки. Володимир Адамович був мобілізований 28 листопада 2025р. проходив службу у складі 156 Окремої механізованої бригади на посаді командира відділення. Виконував бойові завдання на Сумщині, Харківщині та Донеччині. «Про службу Володимир розповідав мало, бо не мав звички жалітися. Завжди знаходив слова, щоб заспокоїти, повторював, що в нього все добре і просив не хвилюватися. Він був завжди усміхненим з почуттям гумору, щирим та добрим. Востаннє пообіцяв, що зателефонує, коли повернеться з бойового завдання. Це була наша остання розмова», – розповіла, пані Тетяна, сестра Володимира. Філімонов В.А. загинув 19 квітня 2026р. на Донеччині. Похований на кладовищі «Нове» міста Костопіль Рівненського району Рівненської області.
1981 - 2024
Випускник Костопільського будівельно-технологічного фахового коледжу НУВГП. Навчався за професією «Столяр, тесляр» в період 1996 – 1998 рр. Служив оператором відділення, командиром 1механізованого батальйону, мав досвід пілотування дронами. Воїн служив на Запоріжжі, побував у багатьох гарячих точках, де виявив мужність і силу духу. Загинув під час виконання бойового завдання поблизу Роботиного на Запоріжжі.
1987 - 2023
Випускник Костопільського будівельно-технологічного фахового коледжу НУВГП. Філічковський Роман Сергійович народився 14.04.1987 року м. Костополі Рівненської область Костопільського району. Навчався в Костопільській ЗОШ № 2. З 30.08.2002 року до 30.08.2004 року продовжив навчання в Костопільському будівельно-технологічному фаховому коледжі за спеціальністю «Муляр.Пічник.Штукатур». Присвятив своє життя деревообробній сфері. Це було його хобі та робота. Працював в "Артвут лакширі паркет" столяром. Був надійним, працелюбним робітником, надійним колегою по роботі. В будь-якій ситуації був впевнений в собі, та з усмішкою на обличчі йшов вперед. Мав дружину та троє діток, був люблячим, дбайливим батьком, прекрасним чоловіком,турботливим сином, надійним другом та побратимом, який останнє віддасть, якщо комусь потрібно. Після початку повномасштабного вторгнення росії на територію України, як справжній патріот, він з друзями почав виробляти металеві вироби для захисту блокпостів. А 9 березня 2022року став на облік в Костопільський військомат. 10 лютого 2023року Роман приєднався до лав ЗСУ. Проходив службу у військовій частині А-4832, призначений на посаду стрілець-помічник гранатометника 2-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 2-гої стрілецької роти 421 окремого стрілецького батальйону. З травня 2003 року служив в м. Торецьк Донецької області, прикомандирований до 24 ОМБР "Короля Данила", мав позивний "Пумба". За час служби брав участь у заходах для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави. 20.07.2023 року перебуваючи на військовому завданні позиції "Журавель" в с.п. Північне Донецької області під час оборонних дій мотопіхотного батальйону 24 ОМБР Короля-Данила отримав поранення, несумісні з життям внаслідок мінометного обстрілу противника. Мужньо обороняючи свою Батьківщину, він віддав найцінніше - життя. Зі слів побратимів, під час оборони врятував двох своїх товаришів, що засвідчує, що він - вже Герой України. Завжди жартував, піднімав бойовий дух побратимів. Він з честю виконав обов'язок щодо захисту своєї держави і до останнього залишався вірним присязі.Ризикувавши своїм життям, врятував не одне життя. Прощалися з Героєм на майдані Шевченка у м. Костополі. Тут зібралися рідні та близькі Героя, громадськість та представники влади. Чин похорону відбувся у соборі святих апостолів Петра і Павла ПЦУ. Поховали Захисника на «Новому» кладовищі поруч із іншими воїнами небесного легіону.
1978 - 2025
Випускник спеціальності “Водопостачання, водовідведення, раціональне використання і охорона водних ресурсів”. Михайло Фоменюк народився 18 листопада 1978 року в Рівному. Навчався у середній школі №26, а згодом вступив до Національного університету водного господарства та природокористування, де здобув фах у сфері водопостачання та водовідведення. Працював на підприємстві "Рівне-Азот" та в компанії "Реноме-Партнер". У серпні 2023 року Михайло отримав повістку і став до лав Збройних сил України. Служив спочатку на Харківському напрямку, а з березня 2024 року - на Авдіївському. 2 квітня 2024 року під час бойового завдання група Михайла не повернулася. Військового вважали зниклим безвісти, лише в травні 2025 року його тіло вдалося повернути для гідного прощання.
2000 - 2023
Випускник Надслучанського інституту. Народився 26 березня 2000 року в с.Пліщин Шепетівського району Хмельницької області. Закінчив школу у 2017 році та вступив на навчання до Березнівського лісотехнічного коледжу. Після закінчення коледжу працював у Романівському лісництві Шепетівського району та навчався в Надслучанському інституті Національного університету водного господарства та природокористування. З перших днів війни він, не задумуючись, пішов на фронт, став на захист своєї Батьківщини. Герой був призваний на військову службу 26 лютого 2022 року. Загинув командир першого стрілецького відділення третього стрілецького взводу третьої стрілецької роти, старший солдат Фурман Денис Андрійович, отримавши поранення, не сумісні з життям, 2 квітня 2023 року, перебуваючи на виконанні бойового завдання, на вогневій позиції в межах Луганської області, внаслідок мінометного обстрілу противником. На момент загибелі Герою російсько-української війни Денису Фурману виповнилося лише 23 роки.
1972 - 2023
Випускник Рівненського технічного фахового коледжу НУВГП. Хаврук О.В. навчався в коледжі за професією «Електромонтер по ремонту і обслуговуванню електрообладнання» в період 1987-1990р. в групі № 24. Отримав диплом ІV розряду. Майстром виробничого навчання була Наконечна Людмила Онисифорівна, а класним керівником – Куришко Костянтин Андрійович. Наконечна Л.О. розповіла: «Олег був добрим, трудолюбивим та відповідальним учнем. В кінці серпня 2023р. випадково зустрілася на подвір’ї коледжу, розмовляли, згадували роки навчання. Він розповів, що отримав важке поранення руки, лікувався та проходив реабілітацію, мав тверде переконання, що треба повертатися назад в свою частину до своїх хлопців та боронити Україну. А ще розповів про свою дружню сім’ю, дітей та онука». Донька Хаврука Олега пані Марія розповіла: «Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, тато взяв документи і пішов до військомату добровольцем. Ми знали, що буде саме так – інакше бути не могло. Кілька місяців він був тут, на Волині, а потім вирушив у найгарячіші точки. Різдво 2023р. зустрічав у місті Соледар. Коли ж наші були вимушені відійти, опинився під Бахмутом, де отримав поранення. Кілька місяців проходив реабілітацію вдома та у військовій частині. Він все тримав у собі, нічого нам не розповідав. Просто уявіть, за місяці реабілітації ми жодного слова не почули про гарячі точки та про те, що там відбувається. Поранення, вік – це все негативно відбивалося на здоров’ї. Але тато сказав, що не буде проситися, щоб лишитися тут. Говорив: “Це наша земля, там залишилися побратими і якщо треба, то повернеться до них”. Тато мав добру вдачу, був щирим, дбав більше про інших ніж про себе. Критикував, але справедливо. Завжди був оптимістом та підтримував інших. Для мене тато був найкращим другом, а ще він – найкращий дідусь маленького онука». Хаврук О.В. загинув 8 жовтня 2023р. під час проведення бойових дій поблизу села Приютне Пологівського району Запорізької області. Похоронили на кладовищі «Нове» на «Алеї Слави» місто Рівне. Побратим Хаврука Олега Гусарук Тарас сказав: «Ми з ним зустрілися в збірному пункті 25 лютого 2022р. так розпочалося наше спілкування та військове навчання. Олег був хорошим товаришом, надійним чоловіком, на нього завжди можна було покластися, ніколи не підводив. Дуже шкода, що загинув такий хороший чоловік як Хаврук Олег».
1986 - 2024
Випускник спеціальності "Землевпорядкування та кадастр". Молодший сержант, командир бойової машини – командир відділення морської піхоти 503-го окремого батальйону морської піхоти (псевдо «Борсуки») 38-ї окремої бригади морської піхоти Військово-морських сил Збройних сил України. Храпач Микола Іванович народився у селі Рівки на Хмельниччині. Тут зростав, мав багато друзів та був доброю і чуйною людиною. Навчався у місцевій Великоскнитській ЗОШ I-III cт. Славутського району. Після її закінчення у 2004 році, став студентом Національного університету водного господарства та природокористування у місті Рівне. За 2004-2009 роки навчання здобув освіту інженера-землевпорядника. Деякий час працював за фахом, а останні роки – водієм у пекарні «Жицень». Разом із дружиною Оленою, Микола ростив двох синів. Любив проводити з ними час та постійно навчав чогось нового. Він виховував їх чесними та порядними, такими, яким був сам. Отримавши повідомлення з місцевого Територіального центру комплектування, згідно своїх життєвих принципів та громадянської позиції, став до лав Збройних сил України в одному з елітних підрозділів морської піхоти. Розпочавши службу матросом в 503-му окремому батальйоні морської піхоти Військово-морських сил ЗСУ, за проявлені стійкість, ініціативність та лідерські якості отримав звання молодшого сержанта та, відповідно, посаду командир відділення. Стримуючи з побратимами наступ противника на Покровському напрямку біля села Миколаївка (Донеччина), внаслідок мінометного обстрілу, отримав поранення несумісні з життям. Згідно останньої волі захисника, його поховано у рідному селі Великий Скнит поруч могили батька. Указом Президента України № 205 від 01 квітня 2025 року «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкового виконання військового обов’язку» – нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
1970 - 2023
Випускник спеціальності "Автомобілі та автомобільне господарство". Народився 27 січня 1971 року у місті Ізюм Харківської області. У 1988 році закінчив Ізюмську середню школу №12. Після її закінчення проходивстрокову службу у лавах ЗСУ. Після закінчення служби працював у Ізюмській дистанції Укрзалізниці на посаді монтажника мостових будівель. У 2014 році пішов добровольцем захищати Батьківщину від рашистських окупантів. Був командиром взводу, згодом – головним сержантом мотопіхотного батальйону. У 2019 році вступив до НУВГП на заочну форму навчання за спеціальністю «Автомобільний транспорт». Загинув 31 січня 2023 року.
1997 - 2024
Випускник Рівненського технічного фахового коледжу НУВГП. Червук А.В. народився 13 вересня 1976р. у місті Рівному. Навчався в Рівненській школі № 8. Андрій Володимирович навчався за професією «Слюсар з контрольно-вимірювальних приладів та автоматики (електроніка)» в період 2013-2016рр. у групі №11. До державного випускного екзамену не був допущений, отримав довідку про здобуті знання. Майстром виробничого навчання був Драганчук Володимир Борисович, класним керівником була Солодовнікова Тетяна Василівна. Драганчук В.Б. розповів: «Червук Андрій був розумним учнем з жвавим характером, він був безвідмовним та надійним у виконанні доручень». Червук А.В. до повномасштабного вторгнення працював в охороні. Він мав активну життєву позицію, був надзвичайно талановитим спортсменом бейсболістом, грав у складі національної збірної України. Андрій Володимирович був майстром спорту, багаторазовим чемпіоном України, брав участь у міжнародних змаганнях. «Син не боявся нічого, він був сильним духом, щирим, світлим хлопцем. Військову службу сприймав як справу, яка йому до снаги» – мовив пан Володимир, батько Андрія. У квітні 2024р. Червука Андрія мобілізували до лав ЗСУ. Він виконував бойові завдання із захисту незалежності України в складі підрозділу на Луганщині. Друзі Андрія Червука, зокрема пан Віктор та пані Інна, сказали: «Андрій був добрим другом, комунікабельною людиною, гарним спортсменом. Ми не можемо повірити в цю втрату. Дуже співчуваємо батькам». Червук А.В. загинув 6 серпня 2024р. на Луганщині під час виконання бойового завдання. З серпня 2024р. вважався безвісти зниклим, лише аналіз ДНК вказав, що евакуйоване тіло з поля бою дійсно належить солдату Червуку Андрію. Похований в селі Новоукраїнка 10 квітня 2025р.
1975 - 2024
Випускник Рівненського економіко-технологічного фахового коледжу НУВГП
2000 - 2025
Випускник спеціальністі «Автомобільний транспорт». Олександр Юрійович Черначук народився 24 травня 2000 року в місті Рівне. Проживав із родиною в селі Карпилівка (Рівненської обл). Навчався в Рівненському обласному ліцеї, після чого вступив до Автотранспортного фахового коледжу, а вищу освіту здобув у Національному університеті водного господарства та природокористування. З дитинства захоплювався боротьбою, автомобілями та футболом. Олександр жив футболом і фанатизмом. З дитячих років ганяв мʼяч в дворі і в досить юному віці почав відвідувати стадіон. Став невід’ємною частиною основного фанатського середовища рівненського сектору. Активно приймав участь в життєдіяльності трибуни, в лісних бійках займав ряд серед представників Рівного та «Kids of Capital» («Динамо», Київ) з якими мав тісні дружні стосунки. Окрім футболу захоплювався також мотоциклами та іншою автомобільною технікою, і саме з цим вирішив повʼязати свою майбутню професію. Мріяв про власну СТО, проте війна внесла свої корективи. Попри свій юний вік, Олександр долучився до сил оборони України в перші місяці повномасштабного вторгнення, тоді ще в складі ДФТГ. Пізніше доєднався, разом зі своїми друзями, і на той час вже побратимами, до складу одного з підрозділів руху опору ССО. Тривалий час не міг офіційно оформитись в Збройні сили, тому в 2023 році підписав контракт. Займав посаду водія-електрика відділення взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів 144 ЦВП ССО. За час служби був нагороджений відзнакою «Золотий хрест» та відзнакою «За оборону України». Олександр Черначук загинув 8 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання на Донеччині. Похований в с. Караєвичі (Рівненської обл). Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), має відзнаку почесного громадянина міста Рівне, а також відзнаку Православної церкви України «За жертовність та любов до України».
1983 - 2024
Випускник спеціальності "Технологія будівельних конструкцій, виборів і матеріалів". 22 березня 2024 року на війні поліг Черненко Андрій, випускник НУВГП за спеціальністю «Технологія будівельних конструкцій, виробів і матеріалів». Також навчався на військовій кафедрі НУВГП. Черненко Андрій Юрійович народився 23.09.1983 року в місті Вишгород. Був вірним чоловіком, люблячим татом для 6-и річної донечки та турботливим сином. Майже з перших днів війни він добровільно став до лав ЗСУ, був призначений командиром одного зі взводів інженерної бригади. Постійно проявляв свою мужність, кмітливість, бажання скурпульозно розбиратись у всіх деталях і майже одразу ж за свої неординарні рішення та успіхи дуже швидко заслужив повагу серед побратимів та отримав звання старшого лейтенанта. Не шукав слави чи визнання, але його дії говорили самі за себе! Завжди старався триматись на позитиві, жартував, як би це не було складно, ніколи не втрачав надії, знаходив потрібні слова побратимам, рідним, підбадьорював. Останні кілька місяців будував оборону на Куп"янському напрямку для наших ЗСУ, щоб ті були в безпеці на скільки це можливо в тих умовах. Його відданість та самопожертва були безмежними, проте сам вберегтися не зміг… клята рузька ракета відібрала його життя.
1996 - 2024
Випускник спеціальності “Облік і аудит”. Народився воїн на Рівненщині в селі Городище. Після 9-го класу загальноосвітньої школи здобув освіту бухгалтера у Березнівському лісотехнічному коледжі НУВГП. Згодом продовжив навчання у Національному університеті водного господарства та природокористування, який закінчив у 2016 році і отримав ступінь бакалавра за напрямом облік і аудит. В лютому 2024-го Іван прийняв рішення захищати Україну та повернутись з Німеччини, де проживав останні роки. Добровільно став на захист Батьківщині. Служив у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила. Обіймав посаду розвідника-оператора розвідувальної роти. «Іван – дуже добрий, веселий, турботливий хлопець. Обожнював каву. Був патріотом, відчайдушним чоловіком. Завжди наголошував, що не покине своїх побратимів і не боїться загинути за Україну. Мріяв про власноруч побудований будинок у рідному селі та донечку», – розповіла кохана дівчина Юлія. Поховали захисника у рідному селі.
1993 - 2024
Випускник Рівненського технічного фахового коледжу НУВГП. Чумак М.Г. народився 8 вересня 1978р. в місті Рівне. Навчався Загальноосвітній школі № 23. Чума Микола здобув освіту в коледжі за професією «Монтажник технологічного обладнання» в період 1993-1995рр. в групі № 17. Отримав диплом ІІІ розряду. Майстром виробничого навчання був Невірковець Микола Васильович. Після навчання був призваний на строкову службу, після якої підписав контракт та продовжив військову службу в складі ЗСУ. Микола Григорович у 2023р. став на захист незалежності України на посаді механіка-водія. Він пройшов найгарячіші ділянки фронту, зокрема: селище Нью-Йорк, міста Авдіївка та Бахмут Донецької області. Під час бойового зіткнення отримав надважке поранення, але вижив. Чумак М.Г. помер 31 жовтня 2024р. внаслідок скоєного щодо нього злочину. Похований на кладовищі «Нове» «Алея Героїв» міста Рівного.
1976 - 2023
Випускник Костопільського будівельно-технологічного фахового коледжу НУВГП. Народився Андрій 01 березня 1976 року у м. Костополі Рівненської області. У 1983- 1991рр.навчався у Костопільській ЗОШ № 2, а в 1991- 1993рр. у ЗОШ № 6. У школі навчався дуже добре, цікавився історією, зокрема, історією футболу. У дитинстві та в юнацькі роки активно займався футболом у Костопільській ДЮСШ, але після отриманої травми перейшов до кагорти активних уболівальників. У 1993- 1994рр. здобув першу фахову освіту будівельного електрослюсаря у Костопільському СПТУ № 14. У 1994- 1996рр. проходив службу у Національній гвардії України у м. Миколаєві. Після служби повернувся додому молодшим сержантом. Впродовж 1997- 2001рр. навчався у Рівненському сільськогосподарському технікумі, здобув освіту юриста. На жаль, за основною спеціальністю йому попрацювати не довелося, тому вирушив на роботу до Польщі. Після декількох років перебування за кордоном, повернувся до України. Певний час працював у територіальному центрі соціального обслуговування. Потім знову поїхав на роботу за кордон. А 18 липня 2022 року був призваний на військову службу по мобілізації у військову частину А-7098 та був призначений командиром відділення 3 кулеметного взводу. За час військової служби двічі був підвищений у званні. Захищав кордони України на Сумщині, а згодом, у грудні 2022 року, у складі 14 окремого стрілецького батальйону «Полісся» був направлений для виконання бойових завдань на Донеччині. У січні 2023 року у званні старшого сержанта Андрій був призначений командиром 3 стрілецького взводу 2 стрілецької роти. Спочатку підрозділ воював у напрямку н.п. Новоселівка, Нью-Йорк, Майорськ. Потім був передислокований у Бахмутському напрямку (н.п. Оріхово-Василівка). У березні 2023 року Андрій був удома у короткостроковій відпустці. З відпустки був відкликаний у зв'язку із загостренням ситуації на фронті, зокрема на Бахмутському напрямку. Під час проходження військової служби успішно виконував бойові завдання по охороні територіальної цілісності України. Загинув Шаварський Андрій Михайлович, старший сержант 14 окремого стрілецького батальйону «Полісся», під час виконання бойового завдання в районі н.п. Оріхово-Василівка Донецької області 11 травня 2023 року.
1981 - 2022
Випускник спеціальності "Теплогазопостачання та вентиляція". Віталій Юрійович Шакіров народився 11 червня 1981 року в місті Вараш Рівненської області. Тут минули його дитячі та юнацькі роки. Віталій здобув освіту, а згодом пов’язав своє життя з підприємницькою діяльністю. Останні роки разом із родиною проживав у Рівному, де займався власною справою у сфері вентиляції та кондиціонування. Віталій був добрим, щирим, відповідальним і працьовитим чоловіком, люблячим чоловіком та батьком. Разом із дружиною Катериною виховував двох синів. Любив природу, Карпати, походи та полювання, цінував дружбу і завжди залишався людиною, на яку можна було покластися. З початком російської агресії проти України Віталій не залишився осторонь. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році став на захист Батьківщини. Служив у лавах Збройних Сил України у військовому званні старшого лейтенанта, виконував обов’язки командира взводу. Він відповідально ставився до служби, підтримував своїх побратимів і до останнього залишався вірним військовій присязі. 31 жовтня 2022 року Віталій Шакіров загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Павлівка Донецької області внаслідок мінно-вибухової травми. Йому був 41 рік. У Героя залишилися дружина та двоє синів. Життя Віталія Шакірова — приклад мужності, відповідальності, любові до родини та відданості Україні. Його подвиг назавжди залишиться в пам’яті рідних, друзів, побратимів і всіх, хто його знав.
1976 - 2024
Випускник спеціальності "Водопостачання та водовідведення". Юрій Шандалюк народився у селі Піщане Золотоніського району на Черкащині. Чоловік закінчив навчання у Національному університеті водного господарства та природокористування, де опанував спеціальність ""Водопостачання та водовідведення"". Потім працював приватним підприємцем у сфері торгівлі. 48-річний Юрій Шандалюк під час антитерористичної операції був волонтером та отримав нагрудний знак ""Волонтер України"" Всеукраїнського об’єднання ""Країна"". Чоловік доєднався до лав ЗСУ 6 березня 2022 року. Сержант загинув 24 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання на Донеччині. Поховати військового вирішили на кладовищі Нове у Рівному.
1994 - 2025
Студент спеціальності “Середня освіта ”Історія””
© 2026 Національний університет водного господарства та природокористування