Університет

Це наша історія: Олексій Шкабара

Це наша історія: Олексій Шкабара

В книзі «Культура боліт та луківництва в українському Поліссі: професор Олексій Степанович Шкабара (1886 – 1959)» (Вінниця: ТВОРИ, 2020. 88 с.) автор Віктор Анатолійович Вергунов здійснив цілісний історико-науковий аналіз діяльності професора О.С. Шкабари, його наукової спадщини, внеску в становлення й розвиток сільськогосподарської дослідно-меліоративної науки та освіти, використовуючи методологію дослідження, яка ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності, застосуванні історико-порівняльного, біографічного, статистичного методів, а також методів персоналізації та джерелознавства й архівного аналізу документів. Видання поповнює скарбничку імен вітчизняної сільськогосподарської науки, які повернулися із забуття. О.С. Шкабара - постать, котра має безпосереднє відношення до історії НУВГП. В 30-х рр. ХХ ст. він був деканом культур-технічного факультету Київського інженерно-меліоративного інституту. То ж Почесний професор НУВГП В.А. Вергунов, спектр наукових інтересів котрого є історія вітчизняної сільськогосподарської освіти, своїми дослідженнями прояснив іще одну маловідому сторінку історії НУВГП.

Нижче наводимо уривки зі статті Віктора Вергунова "Забута чи замовчувана «воєнна історія» с. Панфили: професор Шкабара О.С.?", з повний текст у прикріпленому файлі.

Доля  цієї  надзвичайної особистості (прим. Олексія Шкабари) цікава у всіх проявах, але незаслужено забута. Він уродженець Мінського Полісся. Середню освіту отримав в Київському реальному училищі, а вищу – на сільськогосподарському відділенні КПІ, яке закінчив у 1911 р. Під час навчання його вперше заарештовують за участь у студентських протестах у Києві, пов’язаних зі смертю Толстого Л.М. Нетривалий час працює агрономом Київського повітового земства. Починає друкувати свої перші статті. Одружується з Папашикою Т.І., у шлюбі з якою народжуються донька Катерина та син Сергій.

Протягом 1912 року навчається разом із Тюленєвим М.О. на курсах з культури боліт та луківництва при Ризькій політехніці. Для закріплення знань відвідує Швецію, Данію, Німеччину.  Після повернення – працює спеціалістом з культури боліт Департаменту землеробства Волинської губернії. Причетний до відкриття в 1913 р. Сарненського болотного дослідного поля.

Під час Першої світової війни – уповноважений із заготівлі кормів Південно-Західного краю. У жовтні 1917 р. обирається спочатку помічником, а потім – губернським агрономом Волинської губернії.

З початком окупації регіону поляками працює в м. Луцьку.

Повернувшись до м. Житомира, з початку 1920 р. завідує Волинським робітничим технікумом, а протягом 1921-1922 р. очолює Полонський сільськогосподарський технікум. З весни 1923 р. – директор знаменитої Козаровицької лугової дослідної  станції,  згідно  з рішенням НКЗС УСРР, – і одночасно починає викладацьку діяльність в КГМІ. Після прийняття урядом УСРР рішення приєднати Козаровицьку дослідну станцію до УкрНДІ кормів у Полтаві, з липня 1930 р. Шкабара О.С. переходить на постійну роботу до КГМІ, спочатку  доцентом,  а  з  18.08.1930 – професором з курсу  осушення боліт. Вже з вересня 1930 р.  він – декан культурно-технічного факультету закладу та завідує кафедрою культурно-технічних дисциплін. За сфабрикованою органами НКВС так званою справою «Козаровицька шпіонська група» на початку 1933 р. заарештовується органами ДПУ і після шестимісячного ув’язнення та винесеного вироку за статтею 54 КК УСРР відправляється на поселення до м. Омська із «правом працювати за своєю спеціальністю». Звільнившись на початку 1936 р., очолив відділ агротехніки Павловської лугової станції, що підпорядковувалася Воронезькому облземвідділу. Навесні 1941 р. О.С. Шкабару переводять на Вейделівську сортодільницю. Він її очолює і при окупантах до грудня 1942 р. Отримавши призначення на роботу в м. Харків до Управління державними маєтками, він, «не доїжджає» до місця і опиняється в м. Полтаві. Згідно з розпорядженням місцевого обласного земельного управління, їде до Золотоноші керувати місцевою дослідною станцією з культури тютюну, а з травня 1943 р. до приходу Червоної армії – інструктор з цієї ж культури в Чорнобаївському районі. Пройшовши перевірку «компетентних органів» призначається ділянковим агрономом Богодухівської МТС до березня 1944 року. Звільнившись за станом здоров’я, повертається до Києва і робить спробу знову зайнятися  викладацькою  роботою в КГМІ. Директор закладу йому в цьому відмовляє, але, дослухавшись до рекомендацій Тюленєва М.О. та вказівки НКЗС УРСР, наказом  № 35 від 19.04.1944 р. призначає Шкабару О.С. науковим керівником Супійської болотно-водяної станції.

За документами Ровенського обласного архіву, з 24.07.1944 р. спочатку два студенти, а з 25.08.1944 р. – всі студенти КГМІ проходять виробничу практику на Супійській дослідній станції. Троє з них (Книш І.П., Дяченко Е.П., Горбатюк Л.С.) захищають того року свої дипломні проєкти за результатами досліджень Супійської заплави. Як і Тюленєв М.О., Шкабара О.С. отримує за активну навчальну роботу в КГМІ так звані «літерні пайки» для професорсько-викладацького складу, що мало важливе життєве значення, коли тривала війна і все йшло на перемогу. Керує Супійською станцією Шкабара О.С. до 15.05.1944 року, коли постановою № 145 РНК УРСР відновилася робота УкрНДІ гідротехніки та меліорації і її довоєнна мережа. Серед них і Панфильське болотне дослідне поле (на чолі з Івженком). Але це вже інша сторінка історії Панфильської дослідної станції.

Що стосується Шкабари О.С., то він повертається на відновлену згаданою постановою українського уряду – Козаровицьку науково-дослідну станцію луківництва УкрНДІ соцземлеробства. Досить активно, творчо працює на ній завідувачем відділу, займаючись проблемами луківництва на меліорованих ґрунтах до самої смерті. Виступив категорично проти проєкту будівництва Київського водосховища, вступивши в пряму дискусію із «всесильним» першим секретарем ЦК партії Хрущовим М.C., коли той відвідав Козаровичі.

Пішов з життя Шкабара О.С. 25.06.1959 р. Свою реабілітацію отримав відповідно до Указу Президіуму Верховної Ради СРСР 16.01.1989 р., завдячуючи, насамперед, старанням сина Сергія (1914–2006), підполковника і багаторічного викладача Київського вищого радіотехнічного училища. А ще рід Шкабара прославила в світі його донька – Катерина Шкабара (1911–2002), яка була заступником академіка С.О. Лебедєва у створенні в 1948-1951 роках першого в континентальній Європі комп’ютера – ЕОМ МЕСМ. Ось така незвичайна, навіть повчальна воєнна історія Панфил, яка ще раз доводить, що все ж таки праві стародавні греки…

 

Єва Філіпович,
завідувачка музею історії НУВГП,
член Національної спілки журналістів України

Віктор Вергунов,
академік Національної академії аграрних наук України,
директор Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН

 

Віктор Вергунов "Забута чи замовчувана «воєнна історія» с. Панфили: професор Шкабара О.С.?"



назад