Зустріч випускників 1964-1969 років навчання в УІІВГ

Зустріч випускників 1964-1969 років навчання в УІІВГ

 „Ми були творцями зіркового часу меліорації в СРСР”

  А могли ними і не стати, якби не самовідданість та майстерність лікарів з  Луганської обласної лікарні. Про ту трагедію із 22 студентами-практикантами з „водного” в липні 1965 року в ЗМІ розголосу не було. І бути не могло, тому що про трагічні випадки, катастрофи та їх жертви в Радянському Союзі заборонялося писати чи повідомляти в телерадіомовному просторі аж до часів горбачовської „гласності”.

То ж майже через 50 років після тих подій відкрилася іще одна прихована сторінка історії НУВГП. На зустрічі випускників мені її розповіли безпосередні учасники та свідки трагедії того липневого вечора. На 45-річчя з нагоди свого випуску із 7 груп 14 червня зібралося лише 33 однокурсники. Попередні зустрічі були багатолюднішими, але сьогодні можливості далеко не ті. Ранкові новини зі Сходу України про 49 загиблих (десантників та членів екіпажу) у збитому терористами літаку дещо затьмарили свято зустрічі зі студентською юністю. В унісон трагічним подіям сьогодення колишні студенти почали згадувати своє пережите на Луганщині після першого курсу під час літньої практики.

Півтори місяці їх група №2 мала відбувати практику на меліоративних системах за 18 км від Краснодону в селі Новоукраїнка. Завдання, яке передбачало очищення меліоративних каналів вручну, мало кому подобалось. На роботу виїжджали всі, але до кінця дня багатьох не дораховувались. „Сачкам” великодушно прощалося їх дезертирство за ті кавуни, які вони увечері приносили з баштану, тому що не кожний міг принести  отих кавунів на всю ораву. Та й, аби тільки не бабратися цілий день у замулених каналах, на базі дислокації „водників” завжди були охочі почергувати – хоч цілою бригадою. Були, як і належить, хворі... Так що у той злощасний день не вся група сіла у бортовий „ГАЗ”, обладнаний лавками для перевезення пасажирів у кузові.

Дорога в село від меліоративних каналів була звивистою між териконами, з крутими підйомами та затяжними спусками до шахт, де видобувалось вугілля. По обіді в селі ремонтували трансформаторну підстанцію, щоб вже над вечір в хатах було світло. Водій поспішав привезти студентів на базу і ще годинку-другу десь собі „підкалимити”...

На одному зі спусків гальма в машині відмовили. І не тільки гальма, а ще й заклинило кермо. Ніхто зі студентів у кузові так і не встиг зрозуміти, чому вони їдуть „з вітерцем” – все відбулося миттєво. Некерована вантажівка на шаленій швидкості летіла прямо у гору видобутого вугілля. По ходу вона ще й збиває електричного стовпа. Від удару машина злітає вгору, перекидається догори колесами і падає на пасажирів, які висипалися з кузова на вугілля. Поруч падає і стовп із дротами. Якби дроти були під напругою, то всіх повбивало струмом – вугілля для нього є ідеальним провідником.

Випадкових свідків аварії охопив жах і шок. До місця трагедії підбігали і шахтарі, котрі йшли на зміну. Скільки мертвих і поранених – ніхто не розбирався. На ноші клали всіх, кого знаходили під кузовом машини. Із зім’ятої кабіни згодом дістали тіло водія. Та це було вже в останню чергу...

Районна лікарня Краснодону таку кількість потерпілих прийняти не могла, а тому карети „швидкої” повернули на Луганськ. В переповненому приймальному відділенні обласної лікарні процедура госпіталізації травмованих відбувалася дуже повільно. Раптом перед очима тих, хто вже прийшов до тями і став усвідомлювати, що відбувається, з'явилися перевізні ноші, на яких під білим простирадлом хтось лежав. По тапочках на ногах зрозуміли, що це Еля. Серед покалічених і побитих студентів почалася масова істерика, плач, крик.

Саме в цей час у прийомний покій увійшло обкомівське начальство зі свитою. Прибулі по-своєму оцінили ситуацію – вмить було скликано цілу армію різних лікарів і по часі усім потерпілим було надано весь комплекс допомоги та належного лікування.

Ті, кого вберегла доля, про все дізналися на базі через кілька годин після події. В Новоукраїнці в сільраді подзвонити в інститут і повідомити про те, що сталося, не дали – злякалися відповідальності. Двоє дівчат пішли пішки вночі в Краснодон. В лікарні вони дізналися, що друзів повезли на Луганськ. Попутним – усім можливим на той час  транспортом (навіть і на підводі), з пересадками, аж над ранок дівчата дісталися до Луганська, знайшли в лікарні своїх одногрупників, дізналися про Елю і пішли на головпоштамт телефонувати в Ровно.

Першою з Ровно приїхала Олена Самсонівна Столова. Її клопотами та зусиллями тіло Елі було перевезено додому. Звістка про трагедію до родин потерпілих надійшла раніше, ніж офіційне повідомлення від ректорату. Інститут допоміг батькам з квитками на поїзд, щоб рідні могли відвідати своїх дітей. Декого із постраждалих лікарі дозволили забрати додому, для продовження лікування по місцю проживання батьків. А от Олю, що із с. Верба Дубнівського р-ну, протримали в Луганську понад 3 місяці. Ректор Костянтин Семенович Семенов через ряд Міністерств домовився із залізницею, щоб у с. Верба на 2 хвилини зупинився Львівський поїзд (який там ніколи взагалі не зупинявся), щоб з нього можна було б зняти Олю, котра іще була вся в гіпсі...

У вересні на ІІ курсі групи №2 не було. Її „залишки” розформували по іншим групам. Проте після зимової сесії вона з'явилася знову. Поступово студенти поверталися після лікування до навчання і життя входило в свій звичний ритм. Вражало, що ніхто про академвідпустку навіть і не заїкався. Один одному допомагали в навчанні і відстаючих до кінця другого курсу вже не було.

На квітневих загальноінститутських комсомольських зборах, присвячених річниці народження Леніна, у своїй доповіді секретар комсомольської організації Олександр Парфйонцев зауважив, що дехто із відмінників печеться лише про свої „червоні” дипломи, а товаришів, які потребують допомоги в навчанні, відверто ігнорують. Тому громадськість інституту з цього приводу свою думку має сказати вголос, а не за спинами.

Серед принишклих в залі запанувала тиша. Кого делегували на такі збори? Відмінників, активістів, спортсменів-чемпіонів, артистів-лауреатів – цвіт студентства! І раптом, десь із задніх рядів, наче вдарило громом. Чийсь густий соковитий бас проревів: „Гнати з „водного” таких відмінників! Геть! Ганьба!” І тут, що називається, вибухнув масовий „плюралізм” думок, через який збори фактично було зірвано...

Як наслідок, секретаря було знято за невміле ведення зборів і неналежне керівництво комсомольською організацією.

Іще один гучний скандал на пам’яті випускників 1964-1969 рр. В наш час його кваліфікували б, як секс-скандал.

Серед викладачів-чоловіків були, є і будуть небайдужі до жіночих принад. На меліорації було багато вродливих дівчат. Один викладач-ловелас приймав залік наступним чином. В порожню аудиторію студенти заходи поодинці. Хлопців запрошував сісти напроти себе, а дівчат – поруч. Поки дівчина відповідала, рука викладача опинялася під столом у неї на колінах...

Та викладач не знав, хто така Люся Шик! Що називається – попав!!!

Студентам, які очікували своєї черги за дверима, нічого не залишалося, як бігти за Люсею слідом – всім було цікаво, чим закінчиться історія „залицяння” викладача до студентки. Люся була кремезної статури і ростом під два метри – як скульптура з пам’ятника Мухіної „Робочий і селянка”! Вона семимильним кроком не йшла, а летіла зі „штанів” до першого корпусу і несла викладача під пахвою, наче згорнутий в „трубочку” килим. Другою рукою вона тримала „казанову” за чуприну.

В цей час у ректора Семенова була нарада. Люся викладачем протаранила двері в ректорський кабінет і всіх присутніх поставила перед фактом „неподобств”, які є в інституті. Викладача звільнили з роботи, вигнали з партії і виселили зі службового житла...

На рахунок „договірних” екзаменів, то попросити викладача міг тільки ректор. В ті часи спортсмени, які їхали на змагання республіканського рівня, повинні були ще й мати довідку, що у них нема академічних заборгованостей. Членам команди з класичної боротьби ніяк не вдавалося здати екзамен із теоретичної механіки. Ходили хлопці, ходили на перездачі – нічого не виходило. Пішов їх тренер „на поклон” до ректора Семенова. Костянтин Семенович зателефонував екзаменатору і особисто попросив „прийняти” екзамен у хлопців, які примножують славу УІІВГ, займаючи призові місця на республіканських і союзних змаганнях.

В домовлений час екзаменатор зустрівся із тими, за кого просили. Хлопці витягували білети з питаннями, сідали готуватися і йшли відповідати. Викладач у заліковках щось писав, але їх нікому не віддавав. Коли останній студент-спортсмен склав іспита і викладач зробив записи всюди, де належало було це зробити, перед прощанням узяв усі заліковки і викинув у корзину зі сміттям.

В заліковках стояли „п’ятірки” – ганебні „п’ятірки”. І це декого зачепило за живе. На початку наступного семестру зганьблені студенти прийшли до викладача і довго спілкувалися з ним на вільні теми із курсу теоретичної механіки, який за літо самостійно таки вивчили. Викладач настільки був зворушений, що про все розповів ректору. Ректор після такого шанобливо при зустрічі потискав руку усім героям цієї історії...

На все життя найбільше вражень залишилось від літньої практики в Решуцьку. Палатки дівчат і хлопців розмежовувались широкою алеєю. Проте місце романтичних побачень для всіх закоханих – ромашкове поле – залишалося незмінним. Часто кохання на тому полі восени закінчувалося бучними студентськими весіллями і не через те, що далі „тягти” було вже нікуди, а тому, що хлопці на курсі перетинали ту межу, за якою опинялися в образі пристаркуватих парубків. Адже більшість із них поступали у „водник” в ролі солдат строкової служби. Отримували відпустку для вступу у вуз і старалися здати вступні іспити так, щоб уже не повертися в частину дослужувати 4-6 місяців. Строковики служили тоді по три роки, а на флоті – чотири.

Народження дітей у студентських сім’ях всіляко віталося. За сімейних студентів ректорат, деканат, комсомол з профспілкою були спокійні – вже не стануть шукати  „пригод” на свою голову від нудьги чи бажання реалізувати себе в чомусь надзвичайному. Сімейних поселяли в окремих кімнатах. Студентка-мама відразу після декретної відпустки могла спокйно вийти на навчання. Декрет закінчувався через 2 місяці після народження дитини. За цей час профспілка шукала місце для малюка в дитячих яслах. Діти студентів становили окрему пільгову чергу і проблем влаштування в ясла немовлят не виникало.

Патронажна сестра приходила до дитини раз на тиждень, а дільничий педіатр – раз на місяць. Так що контроль за підростаючим поколінням був неухильний і дуже пильний.

Часто батьки змушені були брати малюка на заняття, які відбувалися по суботах. А екзамени та заліки бувало ставились і на неділю. Поки батьки складали іспити, діти залишались на товаришів, які мали годинку-другу вільного часу. Бувало, що зустріч із викладачем затягувалася. Тоді дітей доводилося шукати в гуртожитку, іноді оббігаючи масу кімнат. Турботливі руки змінювали дітям пелюшки (про памперси тоді ніхто нічого не знав), напоювали зголоднілих молочком, вкладали спати або забавляли, чим могли. Так що довірити дитину для нагляду одногрупникам можна було без засторог: „Студент дитину не образить!” І на процедурі вручення дипломів малеча нарівні з батьками йшла отримувати з рук ректора такі жадані „корочки”...

Далеко не все розповіли мені наші випускники зі свого студентського життя. Та й не все почуте можна описати – це зрозуміє лише той, хто щось подібне пережив. Одне на словах передам від них нашому керівництву: якщо на зустрічі приїздять випускники 60-х, 70-х і 80-х років, будь-ласка, не ображайте їх своєю відсутністю. Тим більше, коли ви при попередній домовленості пообіцяли бути.

Не ради них, а за ради того, ЩО вони збираються вам сказати, порадити, запропонувати. Вони дуже переживають за те, щоб галузь водного господарства не зникла зовсім, а їх „alma mater” не переродилася в якийсь інший вуз. Був час, коли їх навчали, ну, а тепер настав той момент, що і вони мають право в чомусь повчати нас.

 Єва Філіпович –

завідувач музею історії НУВГП, літописець „Клубу випускників НУВГП”

 

 



назад


Повідомити про знайдену помилку поєднанням Ctrl+Enter виділивши текст на сторінці