ВЕСНА. ЖИТТЯ. ПЕРЕМОГА.

ВЕСНА. ЖИТТЯ. ПЕРЕМОГА.

Переможці іноді заслуговують на перемогу. Це закінчення усім відомого висловлювання про те, що історію пишуть переможці, в якій місця переможеним нема.

Випадкова зустріч з переможцями у другій світовій війні, ветеранами Великої Вітчизняної війни, коротенька розмова з ними не похитнула моїх переконань в тому, що ці переможці заслуговують на Перемогу. Свято Великої Перемоги не матиме „терміну придатності” навіть після того, як  віддадуть останні почесті останньому ветерану.

 Свято відзначатимуть, поки іще житимуть внуки учасників ВВВ, котрим їх діди розповідали про свою юність, обпалену війною. Ота війна смертоносним вихором пройшлася по кожній українській родині і не обійшла жодної хати...

Мій дядько Магера Михайло Дмитрович, батьків старший брат, згорів у танку на Курській дузі. З осколками в ногах і під серцем повернувся з війни мій дід Дмитро. Моя баба Катерина, мамина мама, надірвалася на польових роботах в колгоспі після звільнення Вінниччини від окупантів. Весною 1944 р. потрібно було засіяти поля, щоб дати хліб фронту. Вдень вона на оранці тягнула разом з коровою плуг у шлеї, а вечором доїла ту ж корівку, щоб нагодувати дітей молоком, наполовину із кров’ю. Одного дня і баба, і корова впали на ріллі і більше не піднялися. Діда Олексу після Перемоги чекали в землянці 5 сиріт, які жили там після спалення села фашистами в ході каральної операції за зв’язок з партизанами...

Мої ровесники – внуки переможців також можуть розповісти щось із того, що їм переповідали зі своїх спогадів про війну їх діди.

На пам’яті, коли ветеранів ВВВ було більше, вже за кілька днів до 9 травня на вулицях можна було зустріти людей з численними нагородами на грудях. Їм чемно поступалися в чергах, їх запрошували на зустрічі з учнівською молоддю та в трудові колективи, вшановували у вітаннях по радіо та на телебаченні...

Кілька років поспіль ветеранів при нагородах взагалі не зустрічала в місті.

Яким же було моє здивування, коли вранці на лаві біля міськради побачила самотню постать ветерана „при параді” з газетою на колінах. Підійшла, познайомились і почали розмовляти.

Калачов Віктор Андрійович, народився в Уфі в 1926 р. До війни встиг закінчити 8 класів. В 1944 р. - мобілізація на фронт. Пройшов підготовку снайпера. Проте під Полоцьком він поповнив ряди піхотинців. Там же, під Полоцьком, відбулося бойове хрещення у першому бою.

За 260 днів на Білоруському фронті Калачов Віктор Андрійович приймав участь в операції „Багратіон”, звільняв Прибалтику від ворогів. Мав поранення. 60 днів лікувався в госпіталях. День Перемоги зустрів у Східній Пруссії.

Після війни відслужив у війську 8 років. Зумів за цей час здобути середню освіту. Це допомогло після армії поступити у військове училище зв’язку в рідній Уфі. Найтривалішою була служба в Румунії, хоча за роки кар’єри військового довелось побувати в різних куточках СРСР. Останнім місцем служби перед виходом на пенсію стало Рівне.

Та відпочивати не довелось. 17 років присвятив роботі інженера на заводі „Газотрон”. Зараз Віктор Андрійович для душі займається садівництвом та городництвом на дачі. Просто не звик сидіти без діла...

Більш детальніше про війну ми так і не змогли поговорити. До нас почали підходити інші ветерани. Проте, Віктор Андрійович встиг додати, що виживання піхотинця на фронті дуже важке. На фронтах війни найбільше загинуло бійців 1922-1926 рр. народження. „Цариця полів” найчастіше була тим гарматним м’ясом, яке кидалося в м’ясорубку війни в першу чергу.

Наступним моїм співрозмовником став Нечипорук Андрій Йосипович, котрий народився в м. Славута у 1924 р. В свій перший бій пішов зимою 1942 р. під Москвою. А за три дні до Перемоги йому дали путівку в санаторій. Отак для нього і закінчилася війна. Найбільшим подвигом було взяття в полон 3 німців. Один серед них виявився сином німецького посла в Москві. Дуже добре говорив російською, адже до війни навчався в радянській школі, а потім – в університеті. Полонений так хотів жити, що іще по дорозі до штабу „злив” своїм конвоїрам усю інформацію, яку тільки знав...

Між Віктором Андрійовичем та Андрієм Йосиповичем зав’язався діалог на рахунок заслужених нагород. Останній вирішив, що краще заспівати, аніж через щось посперечатися. І над майданом Магдебурзького права залунали жартівливі частівки у виконанні ветерана.

Навколо нас почали юрмитися інші ветерани, яких запросили на відзначення Дня Перемоги. Ніякої розмови про війну вже не могло й бути мови. Військовий, який представився, як заступник голови ради ветеранів, не дуже приязно поставився до моєї присутності на місці збору ветеранів. Довелось показувати посвідчення журналіста і пояснювати мету моїх інтерв’ю та де вони будуть опубліковані. До речі, жодного журналіста, як не дивно, поруч на той час я так і не побачила...

Мені прозоро натякнули, що моя присутність тут не бажана. Наостанок зробила іще кілька знімків, щоб мати якесь логічне завершення події 8 травня, свідком якої я несподівано стала. На прощання запросила ветеранів відвідати музей історії Національного університету водного господарства та природокористування. У експозиційній вітрині про ВВВ виставлено раритетні експонати, про унікальність яких рік тому було відзначено військовими істориками, котрі відвідали наш музей...

Андрій Йосипович і далі створював святковий настрій своїми співами. В атмосфері піднесеності у ветеранів з’являвся молодечий запал, жага життя, відчуття своєї значимості та впевненості в ній.

А ветерани дійсно душею не старіють! Свято Дня Перемоги защораз їх повертає в травень 1945 року. В ньому – вони молоді! А навколо – ВЕСНА!

Символ ЖИТТЯ. Символ ПЕРЕМОГИ. Символ МИРУ.



назад


Повідомити про знайдену помилку поєднанням Ctrl+Enter виділивши текст на сторінці