Мірошник Володимир Олександрович

Мірошник Володимир Олександрович

Старше покоління випускників-водників – люди особливої породи. У кожного із них є той персональний стрижень характеру, котрий їм по при будь-який  тиск обставин ніколи не дозволяв навіть зігнутися. Я слухала сьогоднішнього нежданого гостя музею, затамувавши подих. Не кожного дня відбуваються отакі зустрічі і не часто чуєш подібного роду одкровення.

Мірошник Володимир Олександрович народився в сім'ї залізничників у 1938 р. в м. Сінєльніково, що на Дніпропетровщині. В 1939 р. його батька переводять на роботу у Львів, а в червні 1941 р. – мобілізовують на фронт. Слідом за мобілізованими залізничниками евакуюють їх сім'ї, однак, оті 100 родин радянських залізничників далі станції Кривин, що під Острогом, так і не були відправлені вглиб країни. Матір Володимира Олександровича дивом дісталася до Шепетівки з двома дітками на руках і невеликою валізою з особистими речами. Як вижили в окупації одному Богу відомо.

Там же, в Шепетівці, їх і відшукав батько після війни. Оселилися в Славуті, де в 1955 р. Володимир Олександрович закінчив своє навчання у середній школі №1. Потім було навчання на токаря у Воронезькому технічному училищі, після закінчення якого Володимир Олександрович до призову в Радянську Армію трудився на авіаційному заводі.

Служити строкову службу з 1959 по 1961 рр. довелося в Бердичеві на Лисій горі в транспортній роті. З 1961 по 1965 рр. – навчання в УІІВГ на механічному факультеті за прискореним курсом. Тоді деканом був Клін Володимир Бенціонович – виробничник, якого на роботу в інститут взяли за відкритим конкурсом. Куратором студента Мірошника був фізик Кузьмін-Полонський.

Володимир Олександрович розповів про один цікавий звичай, якого неухильно мали дотримуватися усі випускники-механіки – на випускний в ресторан без подруги не з'являтися. Та й збирали на бенкет з кожного в подвійному розмірі. А дівчини у Володимира Олександровича на той час і не було. Якось не задавався такою метою. Головне – навчання, „...ну, а дєвушкі, а дєвушкі – потом...” Як бути? Що робити?

Напередодні випуску, в п’ятницю, вийшов у місто придивлятися до дівчат... Довго ходив, довго дивився, довго оцінював, кого запросити з собою в ресторан... Все на марно... Без настрою повертався в гуртожиток. Дорогою наздогнав студентку, яка самотньо прямувала до гуртожитку. Познайомився. Галина Петрівна Іванчук – четвертокурсниця з гідромеліоративного факультету. На пропозицію завтра піти в ресторан „Україна” відгукнулася охоче... Отак, було вирішено проблему із супутницею на випускний вечір.

Мірошника В.О. залишили в УІІВГ на посаді асистента. Цілий рік він зустрічався з  Галиною Петрівною – вже п’ятикурсницею. Щоб дівчину не відправили за розподілом на роботу на Сахалін, звідки вона була родом, вирішив з нею одружитися. Рік подружнього життя прожили в гуртожитку, а потім отримали квартиру в будинку по вул. Гагаріна. Згодом в родині з’явилося два сина.

Володимир Олександрович спочатку викладав курс „Меліоративні машини”, потім – „Ремонт автомобілів”. Закінчив заочно аспірантуру в Москві, написав дисертаційну роботу, однак, кандидатом технічних наук так не став через дивне і незрозуміле ставлення до себе наукового керівника. Справу просто не довели до захисту дисертації за якоюсь вигаданою причиною. Проте Мірошник В.О. роботу в УІІВГ продовжив на посаді викладача і його науку добре пам’ятають багато вдячних випускників механічного факультету...

Важка хвороба (інсульт) не дала можливості Володимиру Олександровичу продовжити свою трудову діяльність і в 2004 р. він вийшов на пенсію.

В травні 2015 р. поховав меншого сина Мірошника В’ячеслава 1971 р.н., який в 1987-1992 рр. навчався у „воднику” на механічному факультеті. Він під час служби в АТО в боях під Дебальцеве захворів на цукровий діабет. Після безуспішного лікування в кількох госпіталях був переведений до Рівненського військового штипалю, де і помер, так і не здолавши недуги...

Життя кожного з нас – самоцінне завдяки набутому досвіду. Володимир Олександрович пообіцяв наступного разу розповісти більше цікавого, а сьогодні, в переддень столітнього ювілею, він прийшов у „водник” зі своїми вітаннями, які передає усім через мене в отакий спосіб.

 



назад


Повідомити про знайдену помилку поєднанням Ctrl+Enter виділивши текст на сторінці